01:40 Як не стати жертвою тирана-начальника | ||
Все почалося більше чотирьох років тому. Я, тоді ще студентка філфаку, вирішила, що жах як хочу працювати на радіо, а тому всі гарненько обдумавши, спробувала здійснити заповітне бажання. У той час у нашому провінційному містечку станцій було чотири, так що місць для розгортання своїх прапорів вистачало. Зваживши всі "за" і "проти", вирішила спробувати сили на нещодавно відкрився радіо. На свій подив, я пройшла. Чому подив? Пояснюю. Це в столиці в середині 90-х станцій було тарганів на кухні, а в маленьких містечках це засіб масової інформації щойно набирав обертів. Кожен сидів в ефірі, будь він ведучим новин або ді-джеєм, був впізнанний за першими словами. Листи приходили десятками, охочих "особисто засвідчити свою повагу" теж вистачало. Робота мене тішила. Я познайомилася з цілим колективом цікавих, цілеспрямованих людей. Можна було сміливо говорити, що ми - команда. Ні, я не стверджую, що все було так безхмарно. Були і сварки, і колотнечі, було "зливання" неугодних, але тоді мене це не стосувалося. Я була у фаворі. Я ще не розуміла, що постійно бути улюбленицею неможливо. Новий начальник, прийшовши до влади з нашою допомогою, геть-чисто забув про свої обіцянки, і став будувати ефір так, як вважав за потрібне тільки він. Заперечення не приймалися. Та й взагалі, всі свої думки, сідаючи в ефір, треба забувати. Ніякої самодіяльності. А щоб "легше" працювати було, вивішувалися підказки. Ймовірно, призначені вони були для тих, "хто з бронепоїзда". На великих білих аркушах паперу точно розписувалися кожне слово, і через пару тижнів ефірна студія була схожа на пральню: скрізь висіли інформаційні "простирадла". Першою, хто обурився подібним нововведенням, була я. Трохи пізніше заступилася я й за одного, який протягом півроку сам ефіри вів, сам плей-листи розписував, сам музичним оформленням радіо займався. Що називається і "швець, і жнець, і на дуді грець". Людина щиро намагався, днював і ночував на радіо. Його мама, одного разу зателефонувавши до студії, запитала: "А син удома?" Потім стали припиняти мою творчу самостійність та індивідуальність в роботі. Що раніше віталося і заохочувалося, тепер стало "поза законом". Треба визнати, що я була в замішанні. 4 роки тому, прийшовши на радіо, ця людина вчив мене бути неповторною, впізнаваною, мати свій стиль ведення ефіру, а тепер ... Коли відбулася розмова з редактором, він погрожував перейти в справжнісіньку суперечку. У запалі я сказала, що буду працювати так, як було раніше, і не хочу перетворюватися на гвинтик у машині. На що була відповідь: якщо не так, як я хочу, то значить - взагалі не будеш працювати. Я погодилася. Тоді я зрозуміла, що це ще не кінець, це тільки його початок. Коли припиняється ріст, близький фінал. Я викреслила себе з розкладу, і почала підшукувати нову роботу. Але не тут-то було. В одну мить примчав наш директор і дуже тактовно став пояснити, що ми обидва погарячкували, що треба залишитися, інакше куди ж радіо без мене. Сам редактор на таку розмову не був здатний. Залишитися-то я залишилася, але коли надійшла пропозиція стати редактором нової газети, я не відмовилася. Новій посаді мені не вибачили. Втім, моя нова робота була не єдиною причиною скреготання зубами начальства. Я встигла попрацювати на телебаченні. Мене почали впізнавати на вулицях. Дзвінки стали ще частіше. Вже такого успіху мені не вибачили. Мене повільно, але вірно почали "витравлювати" з ефірів. Спочатку їх кількість плавно з п'яти переросло в чотири, потім у три, потім у два ... Об'єктивно кажучи, особливих претензій з приводу якості ефіру мені не пред'являли. Але вічно похмурий начальник перестав вітатися, робити взагалі будь-які зауваження з приводу ефіру, мене просто ігнорувати. Втім, у такому ставленні до мого праці були величезні плюси. Я вела ефір так, як вважала за потрібне. Ні, це не було погано, просто це було не так безлико, як того вимагав новоявлений редактор. Але вирішивши, що півтора роки мук для нього, цілком достатньо, та й мені пора поміняти остаточно місце роботи, я вирішила піти. Я не була єдиною "жертвою" божевілля мого боса. Вже пара-трійка людей через процес випробування нервової системи пройшла. Але ж поки ти знаєш про те, як це буває, зі слів інших, ти, по суті справи, не знаєш нічого. Зате всі мої друзі нині живі і здорові. Так що ще невідомо, кому повезло. Відвівши останній ефір на радіо, я зібрала кращих друзів, ми здорово провели час за пляшкою вина та тістечками. Така кількість добрих слів на мою адресу було сказано, що сльози не встигали просихати. Це дуже скрасило мій догляд. Адже для жінки найважливіше, не тримати все в собі, а виговоритися, поділитися горем, а тоді й гора з плечей. Втрата роботи, особливо коханою, - це стрес. Але стрес - це не завжди погано. Я залишила не те, що любила, а те, що день за днем ставало все менш і менш рідним, коханим. Найголовніше, я нікого і ні в чому не звинувачую, я співчуваю тому, хто не пробачив мені моїх же талантів, а собі своїй сірості. Навіщо засмучуватися? Для мене це погано, а для колишнього (знала б ти, з яким задоволенням я пишу це слово) шефа мої переживання нічого не варті. Я знаходжу масу приємного в те, що трапилося: тепер можу повалятися до 10-11 ранку, а не на всіх парах нестись через усе місто до 6-ї ранку, до ефіру, на ходу продираючи очі і збираючи в пучок думки. У житті я користуюся одним правилом, яке почула багато років тому: "навіть в самому негативному є один позитивний момент - людина накопичує безцінний досвід". А психологи взагалі схильні вважати, що подія не буває ні мінусовим, ні позитивним, а таким, яким ми самі його розмальовуємо. Так що я тепер знаю, як доводиться йти з улюбленої роботи. Але, якщо чесно, ще раз через все це я не хотіла б пройти. | ||
|
Всього коментарів: 0 | |